2020 року, коли в Бразилії відзначалося 70-річчя телебачення, журналіст Педро Біал у своїй програмі “Розмова з Біалом” поговорив з Евою Вілмою — актрисою, яку можна сміливо назвати однією з найвідоміших і найрізнобічніших представниць телевізійного, театрального та кіномистецтва Бразилії. За збігом обставин це інтерв’ю виявилося одним із останніх у житті актриси.
Ева Вілма Ріфле, яку мільйони бразильців знають просто як Ева Вілма, народилася 14 грудня 1933 року у Сан-Паулу. Її батько, Отто Ріфле-молодший, був металургом з Німеччини, який приїхав до Ріо-де-Жанейро в 1929 році, щоб працювати на металургійному заводі, а мати, Луіза Карп, – дочкою київських євреїв, що іммігрували до Аргентини.
Кар’єра Еви Вілми розпочалася у 19-річному віці. Її краса, талант і багатогранність знайшли своє відображення у кіно, на телебаченні та в танці. У 1953 році її обрали серед багатьох інших кандидаток у балетну трупу Сан-Паулу, і запросили до нової, щойно створеної театральної групи “Арена”. У тому ж році вона зіграла свою першу помітну роль у кіно (у фільмі “Людина з папугою”), вона була партнеркою самого Прокопіо Ферейри, найвідомішого бразильського актора доби 50-х. На додаток до цього, своєрідною вишнею на торті стало для юної Еви запрошення знятися в першому бразильському ситкомі на телеканалі “Тупі”, який тоді тільки-но починав своє існування. Через таку велику кількість цікавих пропозицій Ева вирішила відмовитися від кар’єри танцівниці. Це рішення стало великим успіхом для бразильського телебачення, адже в її особі воно набуло чудової актриси. За весь час існування бразильського телебачення Ева Вілма переграла безліч найрізноманітніших ролей, освітивши життя глядачів незабутнім світлом свого таланту. Її присутність на екрані – гарантія якості. Вона може бути трагічною і смішною, милою та зухвалою. У Еви безліч облич, але другої такої, як вона, не знайти!
❓ Привіт, Ево, як справи, або, як би спитали німці, “Аллес гут, Ево?”. Я зараз коротко розповів про твій творчий шлях, і, смію запевнити, він дуже вражає!
📝 Чесно кажучи, я й сама трохи злякалася, коли мене якось попросили стисло описати свою кар’єру. Дякую за те, що розповів про мене з такою теплотою.
❓ Ми всі тебе дуже любимо, Ево! А я лише перерахував факти, ні крапельки не перебільшивши. Розкажи, звідки в тобі любов до мистецтва? Її прищепили тобі батьки?
📝 Так, так і було. До того, що я на все життя полюбила мистецтво, вони причетні обидва – і мама, і батько. Мама була піаністкою, і серйозно навчалася грі на фортепіано, а батько любив підбирати мелодії на слух, не знаючи нот. Найбільш пам’ятними моментами мого дитинства і юності були дні, коли ми збиралися біля прекрасного фортепіано, яке подарував мені дідусь, і всі разом співали фольклорні німецькі та народні аргентинські пісеньки (моя мама народилася в Аргентині), а іноді співали й дещо з бразильського фольклору. У той час я навчалася співу та грі на фортепіано та гітарі у Баррозо.
❓ У тебе був чудовий викладач! Він іноді садив тебе на коліна, співав пісеньки і примовляв “хоп-хоп-хоп”?
📝 Так! Чудово це пам’ятаю. Ні, стривай, я пам’ятаю іншу дитячу пісеньку (наспівує німецькою, – прим.) Досі іноді співаю ті пісеньки з дитинства, вони пробуджують у мені спогади про той час.
❓ А з бразильського пісенного фольклору ти щось пам’ятаєш? Яка пісня досі звучить у тебе у думках?
📝 Я пам’ятаю весь бразильський фольклор! Зараз я знову повернулася до співу, адже мій син Джон – музикант, і я вже 2 роки співаю у музичному гурті. Коли я співаю, ніби граю роль, це йде мені на користь, і я сподіваюся, що продовжу цим займатися. Можливо, сьогодні я теж щось заспіваю!
❓ Невже ти сьогодні порадуєш нас піснею?
📝 Думаю, так!
❓ Ево, чи пам’ятаєш ти, як у твоєму житті з’явилося телебачення, це диво, яке Ассіс Шатобріан, батько бразильського телебачення, назвав “радіо з картинками”? Ти пам’ятаєш своє перше враження від телебачення? Може ти, як класична балерина, його зневажала? А може, одразу зрозуміла, що телебачення – це щось неймовірне?
📝 Я одразу зрозуміла, що дуже хочу, щоб у мене вдома був цей апарат – телевізор! На той час люди ходили дивитися телевізор до сусідів, власний телевізор був рідкістю. Він був вікном у світ, це було приголомшливо… втім, це досі приголомшливо…. У ті часи високолобі інтелектуали зневажали телебачення. Та й зараз, схоже, іноді відбувається те саме. Однак я вважаю, що телебачення дуже важливе! Насамперед, телебачення, це, звичайно ж, журналістика. Ну а потім уже мистецтво, драма. Мені подобаються новели, я із задоволенням їх дивлюся. Зараз я дивлюся повтор однієї новели зі своєю участю і думаю: ось цю сцену я погано відіграла, а от у тій могла б зіграти зовсім інакше. Але жодної сцени вже не перезняти, адже цю новелу було знято років 9-10 тому… Я говорю про “Вишукану гравюру” нашого геніального Агіналдо Сілви, у якого я зіграла навіть у новелі “Непокірна”.
❓ Так, у “Непокірній” ти чудово зіграла роль Альтіви, але все ж таки, давай почнемо з самого початку…
📝 Добре! Боже, скільки всього цікавого відбувалося на телебаченні…
❓ Отже, почнемо спочатку. У 1953 році ти разом зі своїм першим чоловіком, актором Джоном Гербертом, батьком твоїх дітей – сина Джона та дочки Вівіані, зіграла в першому бразильському ситкомі, задовго до того, як з’явився сам цей термін… Він називався “Алло, миленька!” та протримався на екранах 10 років.
📝 Говорячи про цей серіал, нам потрібно обов’язково згадати про Кассіано Габуса Мендеса, одного з перших режисерів та сценаристів на бразильському телебаченні. Коли я перейшла з “Тупі” на “Глобо”, я часто знімалася в його новелах. А сценарій серіалу “Алло, миленька!” він писав, ґрунтуючись на текстах, які його батько, Оттавіано Мендес, написав для радіовистав, що виходили в ефір у програмі “О пів на п’яту вечора”. В юності я не пропускала жодної такої програми! Приходячи зі школи, вдавала, що сідаю за уроки, зачиняла двері і слухала радіо. Епоха телебачення тоді ще не розпочалася. Свій дар Кассіано Габус Мендес успадкував від батька Оттавіано. Кассіано, як і всі ті, хто розпочинав свою роботу на радіо, умів поєднувати драму та гумор. Він був великим майстром.
❓ Ти також дуже насичено попрацювала з великим театральним режисером Антунесом Фільо. Чи не так?
📝 Так, він був моїм наставником. Після роботи з ним мої акторські здібності значно покращилися, це був якісний стрибок. Я завжди віддаю йому данину честі. Я зіграла під його керівництвом безліч дуже важких сцен… одну за одною…. Наприклад, у п’єсі одного американського автора я зіграла сліпу…
❓ У п’єсі Бена Калді.
📝 Так, мабуть, у п’єсі Бена Калді, це була спільна постановка мого Джона Герберта та Антунеса Фільо. Згодом була ще одна п’єса, яку заборонила цензура. Цензура заборонила величезну кількість вистав… І ці складні роки дали нам сили боротися проти цензури… Я маю одну фотографію…
❓ Почекай! Адже ти говориш про ту знамениту фотографію “Актриси проти цензури”, зроблену в 1978 році, чи не так?
📝 Так!
❓ Всі актриси на ній виглядають справжніми красунями, але при цьому такими рішучими! Крім тебе, на ній зображена ще одна Ева, Ева Тодор, а ще Тоня Каррера, Лейла Дініс, Одетті Ліра, і Норма Бейгел. Розкажи, що тоді наробила Норма Бейгел? Ти пам’ятаєш про це?
📝 Перш за все, слід зазначити, що наш страйк проти цензури тривав 3 дні і 3 ночі поспіль. Його очолювали драматурги Діаш Гомес, Флавіо Ранжел та Ферре Гулар, саме вони все організували. Ми почали страйк на сходах Муніципального Театру Сан-Паулу і закінчили його в Ріо. Ми мали намір покласти вінок до пам’ятника Невідомому Солдату в Ріо-де-Жанейро. Ми дійшли до пам’ятника, але він був обнесений загороджувальною стрічкою. Біля нього стояв вартовий, який сказав, що ми не можемо покласти квіти, бо його начальство забороняє. Тоня пішла говорити з його начальством, а ми стояли, взявшись за руки, і чекали. Її все не було і не було… І тоді… я пам’ятаю, як Норма голосно сказала: “Ах ти, чортів вартовий!” і вдарила його коліном у пах. Той з переляку вистрілив у повітря, піднялася паніка… ми кинулися в розсипну і добігли до Площі Комерції…
❓ Це історія цілком у стилі Норми, але ми трохи відволіклися… Ми говорили про серіал “Алло, миленька!”. Думаю, треба пояснити сьогоднішній публіці, тим молодим людям, які його не дивилися, що в ньому була закладена формула ситкому, що збиває з ніг: актори в головних ролях були одні й ті ж, але в різних серіях, які виходили в ефір щотижня, вони грали різних персонажів. Чи не так?
📝 Так, саме в цьому і була привабливість цього серіалу. Так само, як і тієї радіопрограми, на якій він був заснований, і про яку я вже говорила: там одні й ті самі актори теж грали різних персонажів. У нашому випадку ці актори, я і Джон, ще й одружилися. Публіка вважала нас ідеальною парою, думала, що наші стосунки сповнені любові, таланту та гумору, тож з мого боку було великою сміливістю розлучитися з Джоном.
❓ Тим паче, що в ті часи, коли ваша “солодка парочка” розлучилася, саме слово “розлучення” було своєрідною чорною міткою. Легального терміна “розлучення” тоді ще не існувало.
📝 Так. Я тоді ніби зробила крок босоніж у вогонь, у всіх сенсах цього слова. Я була абсолютно розгублена, серіал закрили, і я думала: “Що ж мені тепер робити?”. У мене на руках залишилися малі діти, мені треба було якось виживати. І тоді Флавіо Ранжел, який разом із Діашем Гомесом був організатором того акторського страйку, надіслав мені текст п’єси Беккета “В очікуванні Годо”, яка мені дуже сподобалася. В акторському складі було 6 персонажів, 5 чоловіків та 1 жінка. У тій постановці цієї п’єси, яку я бачила раніше, жіночу роль грала Касільда Беккер. Я раптом вирішила, що було б чудово, якби жінки зіграли всі ролі у цій п’єсі. Я поділилася цією ідеєю з однією зі своїх колег по роботі, Ліліан Леммертц, поки вона відпочивала у перерві між зйомками сцен теленовели. Вона була в такому захваті, що навіть впустила на підлогу в’язання, яким займалася в той момент, і закричала: “Так! Давай це зробимо!”. У нас вийшло зацікавити своєю ідеєю Антунеса Фільо. Репетирували ми не в театрі, а у клубі. У програмі Антунес Фільо написав, що нашу п’єсу можна назвати не “В очікуванні Годо”, а “В очікуванні демократії”. Насправді так і було. Оскільки театри Сан-Паулу відмовилися надавати нам приміщення для вистави, мені спала на думку шалена ідея провести прем’єру в Бразиліа. То справді був величезний, незабутній успіх. Студенти, які прагнули потрапити на прем’єру, мало не зламали двері театру. Глядачів було стільки, що місця не вистачало, і багатьом довелося сидіти на підлозі. Ми об’їздили з цією виставою всю країну, і скрізь вона мала величезний успіх, незважаючи на те, що була поставлена в жанрі театру абсурду. На одній із вистав трапилася надзвичайна подія – вибухнув прожектор, і від нього спалахнула завіса. У залі виникла паніка, наш продюсер схопив вогнегасник, ми з актрисами Лелією Абрамо та Ліліан Леммертц відбігли углиб сцени, все навколо було залито піною. Потім прибіг освітлювач із драбиною і усунув неполадку. Через 5 хвилин ми повернулися на сцену, заспокоїли публіку та продовжили грати. Того вечора я почула такі оплески, яких не чула більше за всю свою кар’єру. Я завжди називала цю виставу “В очікуванні демократії”.
❓ Яка чудова історія! Вона доводить, що будь-якій диктатурі рано чи пізно приходить кінець, а театр вічний. Але повернімося до телебачення. Ти знялася в багатьох теленовелах на каналі “Тупі”. У 1973 році ти зіграла ролі близнючок Рут і Ракел у першій версії новели Івані Рібейро “Секрет тропіканки”.
📝 Ця новела мала неймовірний успіх! Думаю, що з боку її творців було героїчним рішенням довірити одній і тій самій актрисі роль двох абсолютно різних за характером жінок. Тоді телебачення не мало нинішніх технічних можливостей, все робилося, можна сказати, майже кустарним способом. Половину лінзи камери затіняли, знімали сцену з однією героїнею, а згодом – з другою. Я дуже швидко переодягалася і міняла зачіску – Рут завжди була з розпущеним скуйовдженим волоссям, а Ракел носила у волоссі велику шпильку. Я з величезним задоволенням та гумором грала негативну героїню. Думаю, після цієї новели у моєму професійному житті та житті взагалі стався черговий якісний стрибок. Але своїм успіхом новела завдячує насамперед чудовій сценаристці Івані Рібейро!
❓ Давай поговоримо про твою роботу в програмі “Особливий випадок”, в епізоді, який Пауло Убірратан поставив за книгою геніального Шико Анізіо. Цей епізод вийшов в ефір у 1983 році, а Пауло Убірратан, до речі, був учнем Кассіано Габуса Мендеса, який написав сценарій серіалу “Алло, миленька!”
📝 О, Пауло Убірратан і сам був справжнім генієм. Ми з ним багато спілкувалися і на каналі “Тупі”, і на “Глобо”. Той епізод, про який ти говориш, відрізнявся від інших епізодів програми “Особливий випадок”, його головний герой не з’являвся у кадрі, а всі сцени було знято з одного дубля. Це нагадувало театральну виставу. Я грала роль повії. Здається, цей епізод одержав якусь престижну премію за кордоном. У Бразилії цю програму не дуже цінували, але я пишаюся тим, що взяла у ній участь.
❓ На початку нашої бесіди ти згадала новелу Агіналдо Сілви “Непокірна”. Давай поговоримо про твою героїню з цієї новели – Альтіву.
📝 У новелі “Непокірна” чудово все – і режисура Маркуса Паулу, і гра мого талановитого партнера Клаудіо Марзу, і сценарій Агіналдо Сілви, сценариста, який і досі створює чудові новели. У “Непокірній” він висміяв схиляння бразильців (зокрема деяких жителів північного сходу) перед усім англійським. Моя героїня часто використовувала у мові англійські слівця. Я з величезним задоволенням грала лиходійку Альтіву, нагороджуючи її комічними рисами, – я вважаю, що лиходій не повинен бути похмурим, і якщо в ролі є можливість поєднати драму та комедію, це просто чудово! Грати лиходійку куди складніше, ніж позитивну героїню, лиходії часто насолоджуються своєю злістю, і грати на все це “навмисно” просто чудово!
❓ Ти сказала, що Альтіва схилялася перед усім англійським. Англійці часто люблять покритикувати себе. Ця риса була у характері Альтіви?
📝 Так, звичайно, але я більше любила комічний бік її характеру. А ще мені подобалося підкреслювати те, що вона отримує задоволення від своїх лиходійств!
❓ Ти – блискуча актриса телебачення, театру та кіно. Розкажи трохи про свої роботи в кіно, особливо про участь у фільмі Луіса Сержіо Персона “Сан-Пауло S.А”, який вважається перлиною бразильського кінематографа. У цьому фільмі ти зіграла із Валмором Шагасом. Фільм починається і закінчується однією і тією самою вашою спільною сценою, а за кадром звучить голос Валмора Шагаса, який вимовляє фразу: “Почати спочатку”.
📝 Цей фільм став вічною класикою. Він розповідає про важливий момент у житті Сан-Паулу та всієї країни, про епоху індустріалізації, коли відбувалися великі зміни. То був складний час. Луіс Сержіо Персон писав сценарій цього фільму з великим натхненням. Я зустрічала його у коридорах студії, він завжди посміхався мені і був у гарному настрої. То був чудовий, геніальний режисер! Грати у дуеті з Валмором Шагасом теж було чудово!
❓ Розкажи про те, як ти потрапила на кастинг у фільм самого Хічкока?
📝 Одного разу, коли я під час відпустки в США відвідувала студію “Universal”, до мене за сніданком підсів агент (тоді все робилося через агентів) і попросив дозволу сфотографувати мене. Виявилося, що він шукає латиноамериканську актрису на роль кубинки у фільм Хічкока “Топаз”. Я погодилася, а через якийсь час мені надійшло запрошення на кастинг. Я тоді вперше вилітала з Бразилії одна, та ще й до Голлівуду. Опинившись на студії “Universal”, я побувала в будинку Альфреда Хічкока, який нагадував будинок з фільму жахів і знаходився неподалік студії. Мені стало страшно. Потім, на знімальному майданчику, під час кастингу, раптом всі зааплодували. До приміщення увійшов сам Хічкок. Він був дуже задоволений тим, що йому аплодують, насолоджувався цим також, як мої лиходійки з теленовел насолоджувалися своїми паскудствами. Він був дуже пихатий. Але мені сподобалося, що серед техніків, які працювали на знімальному майданчику, було багато людей літнього віку, Хічкок цінував їхній робочий досвід. Кастинг, під час якого я тричі змінювала костюми, складався з трьох етапів, під час одного з них я мала вести діалог з уявним партнером по сцені, а потім, сидячи впівоберта дуже близько до камери, ставити запитання і сама на них відповідати. Цей етап був незабутнім. Я дратувалася, казала, що не хочу говорити англійською мовою, яку не знаю, і мені наказали говорити португальською. Потім я поїхала до Бразилії, і 3 місяці від Хічкока не було жодних звісток. Потім ми дізналися, що він був хворий на грип і зйомки призупинили, а потім почули, що на роль бразилійки у фільмі “Топаз” обрано німецьку актрису. Я подивилася цей фільм, і втішала себе думкою про те, що це далеко не найкращий фільм Хічкока, та й роль зовсім не для мене. Але, звичайно, мені хотілося зіграти у Хічкока.
❓ Зате зараз ти розповіла чудову історію про не найкращий фільм Хічкока! Ево, я отримав величезне задоволення, спілкуючись з тобою, дякую!
📝 Дякую тобі! Мені дуже подобається твоя програма, і я була рада поспілкуватися. Сподіваюся, тим, хто стежив за цим інтерв’ю, теж було цікаво!
❓ На початку інтерв’ю ти обіцяла, що порадуєш нас піснею. Давай закінчимо нашу приємну розмову музикою. Що ти заспіваєш?
📝 Пісню, яка називається “Нинішнє – наше”. Для цього мені треба покликати свого асистента, за сумісництвом мого сина Джона. Він написав цю пісню!
📝 Джон: Привіт усім! Привіт, Біал. Сподіваюся, камера у фокусі.
📝 Ева Вілма: Давай заспіваємо пісню з нашої вистави – “Нинішнє – наше”?
📝 Джон: Добре, давай!
Якби тільки я знав, як час летить, поки я спав…
Поки я мріяв, час минув, і ти пішла, пішла…
О, якби я знав, я повернув би час назад…
Повернувся б у свій солодкий сон, встиг сказати “Прощавай”.
Лише час Владика Долі, старець із дитячим обличчям…
Його не повернути ніколи…
Минуле – залишилося в пам’яті,
Майбутнє – відоме Богу
І лише нинішнє – наше!
І часом нам так не вистачає тих,
Хто пішов назавжди…
Ева Вілма була госпіталізована 15 квітня до відділення інтенсивної терапії лікарні Альберта Ейнштейна, у південній зоні Сан-Паулу, для лікування проблем із серцем та нирками. 7 травня актрисі було встановлено діагноз рак яєчників. 15 травня, через ускладнення, спричинені раком, які призвели до дихальної недостатності, Ева померла. Акторці було 87 років.